Серед степу широкого на горі - могила
Серед степу широкого на горі - могила,
Не така вже і висока, доля підкорила.
Тая Доленька, що віками воленьку ламає.
Вже не встане той козак, що там спочиває.
І не встане, та й не гляне, на степ, на долину,
На те сонечко, що гріє любу Україну
А якби ж він встав, чи радий був би той козаче,
Подивитись, як старенька, у хатині плаче?
Глянув в небо, на ті хмари, що пливуть високо,
Та здригнувся козаченко: щось Дніпро широкий,
Як раніше не гуде, до степів здалека.
Тихо плинуть його води, десь пропав лелека…
Канув, наче все минуло, все пішло за хмари.
Ой, де ж Ви мої...брати - козаченьки, пани- отамани...!
Чи не кличе вас матуся, що в тяжкую днину,
У сучасній Україні -помина дитину!?
Замерзає, голодує, у рідній країні...
Лише місяць їй цілує руки лебедині,
Скільки зморшок на «отих», що світ годували!
Що у молоді літа зерна піднімали!
Усе поле почорніло, як Дніпро вирує…
Іде мати, та без стежки,бо правди не чує...
Знову вітер край могили дуби вириває
Немов доля, що віками воленьку ламає
Немає коментарів:
Дописати коментар