Серед степу широкого на горі - могила
Серед степу широкого на горі - могила,
Не така вже і висока, доля підкорила.
Тая Доленька, що віками воленьку ламає.
Вже не встане той козак, що там спочиває.
І не встане, та й не гляне, на степ, на долину,
На те сонечко, що гріє любу Україну
А якби ж він встав, чи радий був би той козаче,
Подивитись, як старенька, у хатині плаче?
Глянув в небо, на ті хмари, що пливуть високо,
Та здригнувся козаченко: щось Дніпро широкий,
Як раніше не гуде, до степів здалека.
Тихо плинуть його води, десь пропав лелека…
Канув, наче все минуло, все пішло за хмари.
Ой, де ж Ви мої...брати - козаченьки, пани- отамани...!
Чи не кличе вас матуся, що в тяжкую днину,
У сучасній Україні -помина дитину!?
Замерзає, голодує, у рідній країні...
Лише місяць їй цілує руки лебедині,
Скільки зморшок на «отих», що світ годували!
Що у молоді літа зерна піднімали!
Усе поле почорніло, як Дніпро вирує…
Іде мати, та без стежки,бо правди не чує...
Знову вітер край могили дуби вириває
Немов доля, що віками воленьку ламає
